Вінничани мають пам’ятати про «Великий терор», - Сергій Борзов про День пам’яті жертв політичних репресій  

«Пеклом на землі» назвали вбивчу акцію комуністичного режиму у Вінниці – масове знищення мирного населення обласним УНКВС.

Понад 20 тисяч вінничан було репресовано: 13 475 розстріляно, за іншими даними – 16 806.

Сьогодні, 16 травня, у третю неділю травня Україна вшановує пам’ять жертв політичних репресій. Вінничани мають пам’ятати про «Великий терор».

У своєму зверненні Голова обласної державної адміністрації Сергій Борзов зазначає:

«Те, що відбувалося у Вінниці в 37-му та 38-му роках знають не всі.

Як і про викриття народовбивства, яке розкрито фактично фашистами у 1943 році, коли Вінниця була окупованою.

Тоді невелике провінційне місто стало символом замучених мільйонів і центром паломництва українців з різних областей. Вони шукали у масових могилах своїх близьких – “ворогів народу”. Їх після доносу назавжди забирав “чорний ворон” НКВС…

“…16 липня 1943-го року ще перед полуднем потяг зупинився на станції Вінниця. Люди з клунками повиходили з вагонів і широким бульваром Коцюбинського, по сильно обставленому військовою сторожею дерев’яному мосту через Буг і далі Українським проспектом посувалися мовчки. Ніхто не говорив, ніхто не розглядався, так і видно було, що крім клунків у них куди більший тягар на душі. У продовженні Українського проспекту починається Літинське шосе (нині – Хмельницьке шосе), і туди спрямовують свої кроки ці живі людські тіні. На цьому шосе у трьох місцях: так званому “Парку культури і відпочинку” з правого боку, на старому цвинтарі по протилежному боці та в овочевому саду у деякій віддалені відкрили масові могили, і з них витягають перегнилі вже трупи людей із пов’язаними за спиною дротом і мотузками руками, з дірками від куль у потилиці. Цих трупів сотні й тисячі. Щораз віднаходять нові могили, наповнені трупами. Страшний, прямо нестерпний трупячий сопух огорнув, здається, ціле місто, а за ним всю Україну…”

Так описував у своїй книзі «Пам’ятаймо про Вінницю» очевидець тих подій Антін Драган – учасник судово-медичних досліджень.

Відкриття масових могил «стягувало» людей. Вони шукали звістки про заарештованих рідних.

«Якщо був коли у світі образ нужди і розпачу, то це тут, – пише Антін Драган. – Мабуть, у кожного тряслись руки й ноги, коли доходив до місця розкопин… Підійшли до першої купи трупів, і нагло одна старенька жінка відірвалася від гурту, відкинула свій клунок і з окриком підстріленої птиці, впала на першого з них. Труп розлізся під її руками, а люди піднесли старушку й напівживу поклали на траві поблизу. Опритомнівши, жінка оповідала, що сама з Чернігівщини. Їй три ночі підряд снився заарештований у 1939-му році син, просячи піти до Вінниці й розпитати за нього. Вона була цілий тиждень в дорозі. І тепер тут. Труп свого сина пізнала по одягу і по частково ампутованій лівій руці…»

Історія викриття могил починається 24 травня 43-го року. У центральному парку хтось натрапив на перегнилий труп із шматками напівзогнилого одягу. Про це повідомили поліцію, яка й дала доручення шукати далі… Відкопали одного, другого… Після 200-го трупу німецькі власті зацікавились справою і створили окрему судово-лікарську комісію. Були запрошені спеціалісти міжнародної комісії з країн німецьких сателітів і нейтральних, закордонних кореспондентів.

Самі розкопини проводили в’язні місцевої тюрми. Вони викопували гори перегнилих трупів, розкладали їх рядами на землі.

Від 24 червня до 26 серпня 1943 року в окупованій фашистами Вінниці розкопано 95 могил, у яких виявили 9439 трупів (196 - жіночих). Неподалік розритих могил на деревах було натягнуто дроти, на яких розвішувалися особисті речі та документи ексгумованих, завдяки яким вдалося ідентифікувати імена 679 жертв злочинів НКВС.

Після проведення судмедекспертизи та ідентифікації покійних вдруге хоронили у присутності народу та єпископа Григорія…

«Люди стояли над могилами, тихо шептали молитви, обтирали сльози, і тільки час від часу з чийогось, задавленого спазмами жалю й болю, горла виривався страшний проклін катам. Справді бо: розкрилася земля і показалося пекло!»

Але на цьому пекло для цих людей не закінчилось.

На початку 44-го року у Вінниці на місце фашистської влади повернулася радянська. 23 березня того ж року було оголошення – усі жителі міста мають пройти спеціальну перевірку. Із паспортами городян чекали у центральному парку. За словами очевидців, зібралося кілька тисяч людей. Комісар, показуючи на порожні ями, що залишилось після розкопин масових могил розстріляних у 37-38-х роках, запитав: “Що тут сталося?” Люди мовчали. “Мовчите, зрадники батьківщини! Розповідайте, прислужники німецької пропаганди, хто з вас находив тут родичів?” Сміливців не було. Тоді комісар наказав війську оточити натовп, а сам поїхав. Люди молились...

Ввечері комісар приїхав. Зі списком. Він викликав за прізвищами близько ста жінок. Ті, хто шукали у цих ямах близьких, самі стояли на краю своїх могил…

Їх теж розстріляли, як “ворогів революції та зрадників батьківщини”. А тих, хто залишився, погнали проти ночі по Хмельницькому шосе: “Маєте на фронті спокутувати свою провину перед батьківщиною”.

Вони загинули біля Летичева, Меджибожа і Кам’янець-Подільського…

Згодом на місці перезахоронень за розпорядженням міської влади у тому ж 44-му році було зведено пам’ятник з написам: «Тут поховані жертви німецького терору за часів окупації 1941-1944 років»…

Це наша страшна історія.

Вона була не так давно - ще є живі свідки вінницької трагедії «Великого терору»».